Легенди   про    рослини

Легенда про березу

Русалки не повинні були у давні часи при світлі дня показуватися над озером. Як тільки перші промені сонця пробивалися над озером - русалка мала піти у свій прохолодний дім. І рік за роком так і жила собі одна юна русалка. Але одного разу загралася русалка і не встигла сховатись. Побачила вона Бога всемогутнього сонця Хорса і полюбила його. І йому запала в душу її вдумлива краса. Потяг-нувся він до неї своїми променями. Спочатку зігріваючи, а потім обпалюючи. Спробувала було піти від нього русалка, але не відпустив її Хорс. І Русалка перетворилася на дерево.
          Зелень волосся обернулася листям, гілками вгору зметнулися руки, тонкий стан обернувся стволом, а ніжна шкіра білою корою, з обпеченими плямами на ній від поцілунків-променів бога Сонця.

 

Перевір себе

Коли русалки  показувались над озером?

З яким Богом одного разу зустрілася русалка?

Які були наслідки цієї зустрічі?

 

 

Існує іще одна легенда про це красиве дерево.

Журба вічної вдови – берези

У незапам'ятні часи  над сивим Дніпром  жив  молодий  і  ставний Доброслав. Був він один у матері-вдови, тож стара жінка мала його за опо-ру в житті, за єдину надію і втіху. Вже й одружувати хлопця прийшов час, уже й пригледіла синові пару, а собі невістку, молоду і гарну дівчину Любаву.

Та сталося лихо. Напали на рідну землю вороги. Пішов Доброслав з княжою раттю проти супостата. Серце матері кров'ю облилося за сином. Сльози туманили старі очі. А син у січах кривавих відстоював рідну землю, захищав і старі материнські очі, і молодість своєї нареченої Любави.

Якось почула стара мати кінське іржання під ворітьми. В надії і тривозі вийшла з хати, побачила свого сивого коня, на якому син поїхав битися з ворогом. Осідланий, стояв він під ворітьми без вершника і жалісно, мовби когось оплакував, іржав.

Усе зрозуміла мати, заплакала гірко, схилилася на ворота в тузі.

Цілу ніч отак стояла, а на ранок побачили люди на тім місці білокоре дерево. І тому, мабуть, що хата вдовина стояла при березі, то й назвали те дерево березою.

Від материнського доброго серця має береза багато цілющих ліків. А що гарна, як тиха сумовита пісня, то не диво: хіба може бути хтось на землі кращий, ніж мати для сина?

 

Перевір себе

Про кого легенда?

Куди поїхав хлопець, коли виріс?

Хто повернувся до матері з війни?

Що сталося з матір’ю?

Як назвали люди дерево?

    Чому йому дали таку назву?

Легенда    про
соняшник

Це була чарівна і гірка історія.

Як на світі нас ще не було, то сонце сходило на землю зі своїми дочками. Вдень вони жили на землі, а ввечері йшли спочивати на небо.

Одного дня веселилися вони в гаю, як стало сонце сідати, почали вони збиратися додому. Коли дочки були вже далеко від гаю, то найменша згадала, що забула свій вінок і вернулася назад.

Але там його вже не було. Побачила вона недалеко під березою гарного парубка з віночком у руках. Він обняв дочку сонця і забалакав до неї дуже чарівними словами. Цілував її, обіцяв кохати все життя так, що їй буде з ним краще ніж у батька сонця.

Юна дівчина погодилася жити на землі, де співає соловейко, цвіте черемуха, існує любов. Сонце кликало дочку додому, сердилося, говори-ло, що на землі їй буде дуже важко жити. Але дівчина зосталась з коха-ним.

Ну от почалося для неї звичайне земне буденне життя. Чоловік більше робив, ніж говорив своїй гарній дружині ніжні слова, а бувало що зовсім забував про неї. Вона говорила йому, що вона мало бачить його, сумує за ним. Говорила, що він, мабуть, розлюбив її. А він відповідав, що земні люди люблять інакше, бо бачать щастя в любові, що єднається з радістю у праці.

Тоді дівчина попросила, щоб він навчив її працювати, щоб стати земною. А він все мовчав. Потім красуня ще більше засумувала за батьком, за зірками-сестричками. Забула про свою гордість і закралася непомітно до батьківського царства. Але сонце не могло забрати до себе дочку, яка вже вросла в землю, воно тільки скропило її своїми слізьми.

І тоді дівчина-красуня стала квіткою, що тужила весь час за батьківщиною, завжди повертаючи голівку до сонця. Назвали її соняшником.

 

Перевір себе

Чиї дочки відпочивали в гаю?

Що забула одна з дочок у гаю?

Хто вмовив її залишитись на землі?

Чи сподобалось дівчині життя на  землі?

  Чи змогло Сонце забрати дочку назад у своє царство?

На що Сонце лише спромоглося?

Легенда  про  мак

Було це давно-давно, коли ще на нашу землю нападали кочівники-печеніги. В одному місті жили дуже вродливі дівчата. Хороводи водили, пісень співали. Побачили це печеніги і вирішили захопити дівчат у полон. Підстерегли вони, коли загін воїнів залишив місто і пішов у похід, та й оточили місто з усіх сторін. Зрозуміли дівчата, що їм прийшов кінець і вирішили врятуватися, втекти з міста через підземний хід. Вийшли вони на широке зелене поле і кинулись тікати до лісу.

Та побачили їх вороги і оточили з усіх сторін. І звернулася тоді найвродливіша дівчина, донька воєводи, із проханням до матінки-землі:

— Матінко-земле, врятуй нас від неволі, від життя страшного у печенігів-нечестивців. Допоможи нам знищити їх!

І зглянулася земля-матінка на сльози дівчат-полонянок. Тільки доторкнеться до дівчини печеніг, як вона стає квіткою-маком, червоною, як жар і красивою, як самі дівчата.

Так і не змогли вороги захопити в полон жодної дівчини. Потомилися печеніги і вирішили спочити. Та тільки розсідлали коней і лягли на землю, як поснули непробудним сном. Це дівчата наслали на них сон-дрімоту, відплатили за себе.

Рано-вранці поверталися із походу руські воїни. І побачили вони червону землю від  маків, а біля них сплячих ворогів-печенігів. Кинулися вони на печенігів і повбивали всіх. І коли пролилася остання крапля крові печенігів, кожна квітка маку ожила і стала дівчиною. У руках дівчата тримали червоні квіти маку і подарували їх воїнам-визволителям.

І земля-матінка залишила на згадку про цей бій квіти маку. Вони щороку виростали на цій долині і радували око людям своєю красою.

Перевір себе

Коли напали печеніги?

До кого звернулися дівчата за допомогою?

Як допомогла  земля-матінка дівчатам?

Хто переміг ворогів?

Що залишила земля-матінка на згадку про цей бій ?

Легенда   про
вербу   та
калину

Жили колись в одному селі мати Вербена та її дочка Калина. Мудра й мила зростала дівчинка – мало хто вже таких діток пам’ятає. А до того ж чарівниця вона була: всі трави із землі піднімала, пташок лікувала, дерева від хвороб рятувала. Не було дитини вродливішої і добрішої душею. Та довідались про чарівницю Калину вороги. Вирішили її згубити, щоб землю українську багату завоювати, хворості і зло на людей напустити. 
         День був ясний, мов золотом гаптований, коли пішла дівчинка коси травами розчісувати, горобчиків годувати, льон, дощем прибитий із землі піднімати. Довго ходила Калина, стомилася, до криниці прибилася. Схилилася над нею, у жменю води взяла і краплиночку пташці дала. Аж раптом почула рідний неньчин голос із здаля: «Калино, Калино, не пий водиці…» Дівчина дуже хотіла пити й не звернула на це увагу. Та тільки-но перші краплі до губ піднесла, пташина маленька крилом їх знесла. Вдруге воду до губ піднесла – і навік кущем – калиною над водою зросла…
        Бігла мати. Плакала. Шукала, та вже доньки любої не застала. Натомість гарне і пишне деревце стояло, сльозинки-намистинки сіяло. Схилилася мати над криницею, затулила серцем ту воду-кровицю і проросла над нею вербицею Минуло від тоді багато років, та матуся-верба все оберігає водні джерела, аби люди ніколи не зазнали лихих чарів.
Не ламай калину –
Образиш дівчину.
Не рубай вербу –
Накличеш біду.

Перевір себе

Чи звичайною була дівчинка Калинка? Чому?

Чому стомилася дівчинка?

Чому дівчинка стала кущем?

Що сталося з матір’ю Вербеною?

Легенда про каштан

Кажуть, що колись каштани не цвіли зовсім. Було це дуже давно.

Одного разу напали на Київ вороги. Мужньо боронили своє місто жителі. А вороги почали пускати вогняні стріли. Загорілися будинки, почали горіти каштани, які так прикрашали вулиці міста. Зав'язалася битва.

У самому центрі міста заявився молодий воїн на білому коні. Широка біла мантія майоріла за його плечима. Меч його,  як блискавка, стинав ворожі голови. Здригнулася ворожа сила, почали половці відступати. Рештки розбитого війська спинились далеко  за Києвом, мешканці вітали молодого воїна:

-       Іди до нас княжити!

Воїн уклонився і промовив:

-       Як не можуть вкритися листям і розцвісти оці обгорілі каштани, так і я не можу стати князем. А за вашу ласку я дуже дякую.

Тільки він це промовив, як здивовані люди побачили, що каштани розцвіли свічки засяяли, а вслід за тим розвинулося молоде зелене листя. І народ вигукнув:

-       Тобі княжити!

Дивовижне відродження каштанів було добрим знаком. Тому з тих часів народні цілителі почали застосовувати цвіт і плоди каштана для лікування багатьох недуг. 

Перевір себе

Де стався бій?

Який був молодий воїн на білому коні?

Чи погодився воїн княжити у місті?

Чому?

Чи змінив він свою думку?

 Легенда про   підсніжник

В одних багатих людей знайшлася дочка. Вона була така гарна і ніжна, що не можна було не милуватися нею. Коли вона підросла, до неї почали свататися гарні хлопці. Але дівчина всім відказувала. Батькові надоїло вибачатися перед знатними нареченими, і він сам вибрав для неї чоловіка. Холодного і злого чоловіка, від погляду якого в’янули квіти. Та дівчина полюбила молодшого,ніжного і гарного — брата свого чоловіка. Молодий парубок теж полюбив дівчину. коли їхні погляди зустрічалися, навіть птахи змовкали. Старший брат сердився на молодшого, а свою жінку обіцяв замкнути у темній хаті. Але закохані не злякалися його. Кохання їм підказало, що їм робити. Вони втекли в гори, в квітучі сади.. Старший брат кинувся в погоню. Закохані сховалися у трояндах. Молоді дивилися одне на одного такими закоханими очима, що дівчина розтанула і стала сльозою-краплиною, а хлопець — теплим вітром. Але злому старшому братові і цього було мало. Він закував рослину в снігову кригу, розлучив вітер і її навіки. Коли навесні теплий вітер прилітає до своєї коханої, вона пробиває своїм теплом холодну міць, і з’являється на світ ніжним і гарячим мостінням — підсніжною, ніжною, нескореною, вірною і сильною в коханні. Біла квіточка з пониклою в низ голівкою у вічному смутку за своїм коханим.

Перевір себе

Чому батько сам знайшов чоловіка дочці?

Яким він був?

Хто сподобався дівчині?

Чому втекли закохані?

Як помстився злий старший брат ?

Легенда про розбите серце

Колись жила мати і була в неї дочка — красунечка Настечка. Цілими днями мати гуляла, а дочку залишала на призволяще. Хоч як важко жилося бідній дівчині, вона розквітала, ставала ще кращою, а мати в’янула. І полюбив Настечку молодий лісник. А цього лісника любила і мати, тому дуже заздрила своїй дочці. Одного разу вона вирішила вбити Настечку.  Завила мати дівчину далеко в ліс буцімто по ягоди. А сама підступила і забила дочку. Все це бачив лісник. Та не встиг він врятувати свою Настечку. З горя лопнуло у нього серце. Люди поховали їх разом: і лісника, і Настечку. Скоро в нелюдських муках померла і мати. На могилі молодих людей виросла гарна квітка.  Серед людуй квітку називали розбите серце, а на могилі матері виріс гіркий полин.

Перевір себе

Чи добре піклувалася мати дочкою?

Хто полюбив дівчину?

Чому мати позаздрила дочці?

Що вона зробила?

Що виросло на могилі молодих людей?

Як назвали незвичайну квітку?

 Легенда про волошки

 

А ще у народі кажуть: « Очі сині, як волошки в житі.» Неповторна барва, своєрідна краса квітки постає в народних уявленнях на тлі життя народу, від нього невід’ємна.  Волошки в житі – це клаптик неба блакитного серед хлібів. Вони у неба бездонного, у блакиті набралися такої барви. А казка розповідає.

         Якось небо дорікає рослині одного поля:

          --Багато квітів вітають мене любими пахощами, ліси таємничим шепотом. Тільки ви мовчите. Я ж живлю ваші коріння вологою, допомагаю вам дозрівати.

       -- Ми не вдячні, але у нас немає засобу виявити нашу вдячність. Ми твої діти прикрашаємо землю,-- відповіли рослини.

       --Добре, якщо ви не можете піднятися до мене, то я зійду до вас.

      Небо наказало землі виростити серед колосків клаптиками самого неба. Так небесна голубінь розсипалась серед хлібних ланів. З того часу стебла колосків схиляються при кожному подиху

 

вітру і пестять клаптики неба, нашіптуючи їм слова любові.

Перевір себе

Чому небо дорікало рослині?

Що наказало небо Землі?

Легенда про лілею

А ось яка легенда про лілею записана на Поділлі.

      Було це в давнину, коли в широкі степи України залітали татарські орди. В одному селі цвіли і розцвітали красиві вродою і станом чорнокосі працьовиті красуні. Ніжні непорочні, як білий цвіт лілії. Однога разу на село налетіли татари. Дівчата, щоб не йти в неволю, втопилися в бистрій і глибокій річці. І в тому місці, де темна вода сховала від ворогів красунь, на світанку з’явилися білі пуп’янки невідомих квітів. Коли зійшло сонце, проміння освітило згарище на місці села і , неначе злякавшись побаченого, пробігло по неспокійній поверхні річки, а невідомі квіти розцвіли яскраво-сліпучим цвітом.

Перевір себе

Про які події розповідається у легенді?

Що сталося з дівчатами? А з селом?

Легенда  про барвінок

Діялось це тоді, коли турки й татари нападали на українську землю. Увійшли якось вороги в одне село і винищили там усіх людей. Лише один парубок та дівчина сховалися в лісі. Але їх теж знайшли вороги. Парубка люті зайди зарізали, а дівчину задушили.

Ото з парубочої крові й виріс барвінок у лісі, а губами дівчини полилася чиста вода.

Перевір себе

Про які події розповідається у легенді?

Як виник барвінок?     Чим подібна ця легенда з попередньою?

 Легенда про  мати-й-мачуху

 Отож жив один чоловік, любив працювати. Все міг робити. І хати мурував, і криниці копав, і в теслярській справі перший на селі був. А почав часто заночовувати в однієї і потім лишився в неї, клятої, не вернувся додому. Осталися дочка з матір'ю, погорювали, поплакали, а що зробиш? Зблудився чоловік. Та, було, таки навідувався додому. То хустинку дочці принесе, то платтячко квітчасте. Любив-таки дочку, і, мабуть, лишилося у серці щось хороше. Дізналася мачуха, що він подарунки дочці носить, зло її взяло. Боялася, що до дочки вернеться, та й задумала лихе. Якось підпоїла чоловіка та підговорила, щоб він дочку взяв до себе хоч на день. Мовляв, накупила їй гостинців та й подивитися на твою доньку хочу. І так намовила, щоб зробив потай від матері, бо та ж не відпустить дитину. Дівчинці вже було шість років, то батько й умовив,її піти з ним до мачухи по гостинці. Мачуха зустріла лагідно, ще й сльозу пустила, що любить їх обох сердечно. Вгощення наставила всякого. А що дитині треба? Воно й раденьке. Батько добряче підпив та й заснув.

Уже іі звечоріло, батько не прокидається, а дитя ж з ним хоче додому йти. Тут мачуха запропонувала дівчинці прогулятися, поки батько спить. Дійшли до цієї кручі. І скільки ж то жовчі, яке серце треба мати, щоб штовхнути в кручу мале довірливе дитя! І що ти думаєш — штовхнула! Воно летіло, бідолашне, поламало ніжку, та зачепилося платтячком за гострий камінь і висить над урвищем... Мати кинулась, що нема дитини вдома, розтривожилась. Душа її почула біду. Питає сусідів. Один дід сказав, що, мовляв, батько приходив і взяв дитя з собою, ще й у нове платтячко перевдяг, а старе на тину почепив... Ой лишенько! Побігла мати, бо материнське серце чутливе. Уже знала — біда! Забігла в хату в плачах: де Онися? Чоловік прочумався та ще й нагримав на неї: чого рейвах зняла? Прогулятися пішли... Ніби на крилах летіла мати до кручі, а там уже люди зібралися на дитячий крик. Підбігла, глянула, а там донечка її в кручі висить на камені. Ухопила мати себе за коси, закричала страшно. А мачуха все виправдовується, що, мовляв, Онися бігла, спіткнулася й полетіла

в прірву. А далі й не знати, як воно сталося. Мати підлетіла до тієї розвідниці, схопила її, та так удвох й полетіли в прірву... Чоловіки якось спромоглися витягти дитину вгору. Тільки на все життя зосталася вона калікою — погано зрослася поламана нога... На третій день поховали матір внизу біля кручі, а мачуху отуди, далі кручі. Дуже вже вони порозбивалися... Відтоді уся ця круча засіялася цим зіллям, що зветься мати-й-мачуха. Кажуть люди, що в природі якась дивна сила є, яка все бачить. Отож і оставила природа пам'ять про тих жінок. Мати та мачуха — це ж з одного боку тепле, а другого — холодне.

Легенда про мальву

Давно те діялось. Важко тоді жилося на нашій Україні, бо всі вороги зазіхали на багаті її землі. Та все грабували бідний наш народ. Худобу виганяли та и людьми не гребували — забирали в рабство у свою країну. Полювали також  за  нашими  красунями-дівчатами  і продавали  їх у своїх краях. Одного разу вдерлися в одне село. Люди хто вхопив косу, хто вила, хто сокиру — і захищався як міг. Один був такий хвацький козак - сотник. Так він зі своєю шаблюкою сам проти десяти бився. Як махне шаблюкою кругом себе, то вороги так і розлітаються на всі боки, і зразу троє або четверо падають мертві.

Отож козака татари обступили вже цілою хмарою коло його хати. Довго він відбивався, так і сили йому забракло. Накинули на нього аркана й порубали його тіло вороги. Забігли  в  хату,  пограбували,   накинули   аркан на шию сотниковій дружині Домці, потягли за собою... А була ще в нього донька, Меланією звалася, а в людях — Мальва. Дуже гарна була Мальва, а розумна ще більше. Будь-кому і допоможе, і порадить розумне. Шанували люди її на селі. Зналася вона у всякому зіллі, готувати ліки з трав проти різних хвороб. От вона і допомагала людям як могла. Тоді дуже шанували таких людей, бо учених лікарів, як тепер, не було. Отож Мальва, бувало, несе з лісу всякого зілля і роздає людям: оце від задухи, а це від кашлю, а це щоб ваша донька краще спала. І так кожному вгодить — і малому, і старому. Хороша була б травничка, якби не та біда... Як побачила Мальва, що маму на аркані повели, вибігла із своєї схованки, аж тут і батько порубаний лежить. По тямлячи себе від відчаю, вхопила залізні граблі і вбила одного напасника, а сама не далась ворогам в руки — втекла до лісу. Гналися за нею, та де там! Мальва бігала, як та сарна,— і вершник її не наздожене. Вороги довго шукали її в лісі, бо сам їхній отаман угледів красу дів-чини й не міг заспокоїтись. Обіцяв у нагороду п'ять корів тому, хто впіймає Мальву. Та хіба односельці викажуть свою рятівницю? Не раз з'являлася Мальва в селі, і ті, хто бачив її, розказували, що її коса (а була вона в неї довга, аж до колін) геть-чисто вся сива стала, а сама дівчина постаріла. Вороги, як тільки чули ім'я «Мальва», тремтіли, бо не один уже смерть мав від її руки. Сотник Кандиба ще змалку вчив її вояцького ремесла. Навіть ножа Мальва кидала так, що могла птицю на льоту влучити. Така була Мальва... Одного разу ворожий отаман розбійник Хасан прогулювався біля свого шатра. Підкралася Мальва й кинула ножа. Проклятий Хасан не встиг і ойкнути — упав мертвий. Хтось із бусурманів побачив і крикнув «Мальва!» Усі з переляку поховалися в свої шатра, навіть про ватажка свого забули. Багато той бусурман нашому народові лиха накоїв, та й сам поплатився...

Та знайшовся один запроданець —- виказав Мальву... Була тоді важка осіння негода — холодно, мокро і вітряно. Прибилася Мальва в село. Мокра вся, хвора така, що вже й людей не впізнавала. Треба б їй вигрітись, напарів трав попити. Отоді той запроданець і вгледів, у кого Мальва переховується. Захотілося йому п'ять корів заробити. Побіг і розказав бусурманам, де знайти Мальву. Наскочили вони, схопили Мальву, порубали тіло її на шматочки й розкидали на всі усюди. Від того, кажуть люди, й розрослося скрізь оте чудове зілля, яке в народі називається мальвою. Вірять люди, що була така хоробра дівчина Мальва, і пам'ять про неї в цьому зіллі живе.

Перевір себе

Чиєю дочкою була Мальва?

Що сталося з її рідними?

Як мстилася дівчина ворогам?

Як допомагала своїм землякам?

Як бусурмани стратили Мальву?